Нью-Йоркська вулиця Бродвей давно стала словом-синонімом до всього блискучого, сценічного. Саме тут, на Мангеттені, існує найвідоміший у світі музичний театр. У цьому матеріалі на i-manhattan.com ми розберемо, як він виник – з драм, водевілів і перших експериментів. Адже за брендом із театральним лоском – історія довга, неоднозначна й подекуди не зовсім не гламурна.
Те, що сьогодні продає мільйони квитків і диктує стандарти музичного театру на обох берегах Атлантики, починалося зі сцени на кількадесят місць, аматорських постановок і публіки, яка приходила трохи розважитись. Далі ви дізнаєтесь про театр, що випадково винайшов мюзикл, про іммігрантів, які створили унікальну мову сцени, і про те, як Бродвей пережив цифрову епоху й залишився живим. Ви переконаєтесь, що мюзикл є серйозним жанром, який вимагає титанічних зусиль із боку митців.
Початок: що було в театрі на Бродвеї до мюзиклів
Історія бродвейського театру починається задовго до того, як перші акорди мюзиклу розкотилися над Таймс-Сквером. Ще у 18 столітті на цій території з’являлися перші театральні майданчики, які були тоді схожі на імпровізовані сцени. Стали поступово зникати релігійні табу на світські розваги, які домінували в колоніальному Нью-Йорку. Багатії разом із простими торговцями приходили на драми, фарси й водевілі, де вистачало і сатири, і танців, і спиртного в антракті.
Однак Бродвей не був театральним епіцентром Нью-Йорка з самого початку. До середини 19 століття центр культурного життя міста ще блукав між вулицями, поки остаточно не осів у районі навколо Таймс-Сквер. На це вплинула дуже проста причина: дешевша нерухомість у тоді ще не до кінця освоєному Мідтауні. Театри поступово почали переміщуватись у бік 42-ї вулиці – і саме там згодом утворилася та сама театральна смуга, яку ми сьогодні називаємо Бродвеєм.
Сценічний репертуар того часу був строкатим: водевілі, бурлески, оперети – усе змішувалося в єдиний коктейль. У цьому міксі вже простежувалися зародки майбутнього мюзиклу: музика як важливий складник, танець, драматургія з натяком на сюжет. Але ще не вистачало головного – інтегрованого наративу, де пісні були б частиною драми. І поки це тільки визрівало, Бродвей завів електричне світло та червоні оксамитові крісла.
До речі, важливий нюанс: на межі 19–20 століть театр уже починав відбивати соціальні зрушення. У репертуарі з’являлися теми міграції, урбанізації, нової моралі. Тобто ще до появи мюзиклів Бродвей готував ґрунт для того, щоб стати сценою, на якій Америка могла б співати сама про себе.
1866 рік: народження музичного театру
Коли Бродвей змінив хід культурної історії? Це сталося 12 вересня 1866 року. Того вечора в театрі Нібло, що стояв на розі Принс-стріт і Бродвею, вийшла на сцену постановка з лаконічною, але історично значущою назвою – «Чорний крук». Це була своєрідна хімічна реакція між драмою, музикою і танцем, яка випадково дала нову форму. Постановку придумали на ходу, буквально «зліпивши» драматичну п’єсу з балетом, який був на межі зникнення.
«Чорний крук» тривав понад п’ять годин і містив усе, що можна було уявити: від фантасмагорій до «легко вдягнених» балерин. У глядачів це викликало культурний шок – і водночас шалений інтерес. Шоу протрималося 474 покази, що на той час було рекордом. Це стало проривом, а не компромісом, як думали спочатку. І виявило просту річ: історії, розказані через музику і танець, влучають у глядача глибше, ніж сухий діалог.
Цей момент у театрі часто порівнюють із першим кіно братів Люм’єрів: публіка ще не розуміла, що саме бачить, але вже не могла відірватися. І хоча до мюзиклу як до повноцінного жанру залишалося ще кілька десятиліть еволюції, саме «Чорний крук» заклав його головну формулу – сюжет, який розкривається через музику.
Цікаво, що в цей самий період у місті бурхливо зростає кількість іммігрантів, а разом із ними – потреба в нових формах театру. Люди, які не зовсім добре розуміли англійську, легше сприймали історії через пісню, ритм і емоцію.
«Велика біла дорога» і золота доба мюзиклу
У 20 столітті Бродвей упевнено виходить на культурну авансцену США – буквально і метафорично. Район навколо Таймс-Сквер починає світитися неоном настільки яскраво, що отримує прізвисько «Велика біла дорога» – The Great White Way. Але не лише вивіски робили це місце яскравим. Саме в цей період – приблизно з 1920-х до кінця 1960-х – Бродвей проходить шлях від театральної забавки до справжнього мистецького канону.
Це був час, коли до справи взялися іммігранти, зокрема єврейські композитори, які принесли нове музичне мислення. Джордж Ґершвін, Ірвінг Берлін, Ричард Роджерс, Оскар Гаммерштайн – усі вони були дітьми або онуками тих, хто переселився в крутий район неймовірного міста в пошуках кращого життя, а можливо, навіть високого мистецтва. Саме їхня робота сформувала «золотий» репертуар Бродвею: мелодії, що звучали і на сцені, і з патефонів у крамницях, і в голлівудських фільмах.
Але музика – це лише частина формули. Інша, не менш важлива, – це вплив афроамериканської культури. 1921 рік приносить у бродвейський ландшафт мюзикл Shuffle Along – першу постановку з повністю темношкірим акторським складом і джазовим музичним наповненням. Саме звідси почалася та різноманітність, яка згодом стане фішкою сучасного Бродвею.
У цю епоху мюзикли не боялися бути політичними, іронічними, сентиментальними чи драматичними. Уявіть собі: одна сцена могла поєднувати балет, симфонію, сатиру та крик душі – і все це за 2 години з антрактом. Театри вибухали – не через спецефекти, а тому, що публіка впізнавала себе в сценічних образах. Бродвейський музичний театр ставав дзеркалом країни, яка швидко змінювалася.
Той, хто сьогодні намагається звести мюзикл до «пісень і танців», не бачив, як «Оклахома!» відкривала нову Америку. Або як вистава South Pacific говорила про расизм. Тоді сцена була набагато глибшою за естраду – і саме тому ця доба досі вважається золотою.
Чому Бродвей не став музеєм: адаптації й ренесанси
У 70–90-х роках 20 століття Бродвею довелося змагатися з новим конкурентом – екранами. Телебачення, а згодом і стрімінг серйозно вдарили по індустрії: частина глядачів обрала залишитися вдома замість стояти в черзі за квитками. Театрам довелося винаходити себе заново – і вони зробили це з притаманною американському шоу-бізнесу креативністю. З’явилися масштабні й революційні мюзикли: «Кішки», «Привид опери», «Король-лев». Там кожен костюм і механіка сцени були окремим видовищем.
Але головне – Бродвей почав відкриватися. Успіхи таких шоу, як Rent чи Hamilton, показали, що театр і надалі не боїться говорити на складні теми: ВІЛ, імміграція, расова політика. Причому без фарисейського моралізаторства.
Пандемія COVID-19 боляче вдарила по індустрії – майже півтора року сцени були втрачені. Але навіть це не зробило бродвейський музичний театр музеєм культури на кшталт MoMA. У 2023 продажі сягнули суми понад 1,5 мільярда доларів. І це довело, що жанр мюзиклу буде жити. Після труднощів він навіть став сильнішим, яскравішим.
Бродвейський музичний театр як культурний індекс Америки
Далеко не всі статті про Бродвей згадують, що мюзикл любить говорити на теми, від яких кіно часто відвертається. Тут можна побачити країну крізь лупу: її страхи, конфлікти, надії, історії, які ніде більше не звучать так відверто. Постановки про війну у В’єтнамі, расову сегрегацію, імміграцію – усе це звучить на тій самій сцені, де колись танцювали канкан.
Той, хто каже, що бродвейський музичний театр – це легкий жанр, нічого не розуміє в культурі. Насправді це жанр із нервом, ідеями й точним соціальним слухом. І якщо вже говорити про справжній культурний індекс Америки – то він живе в тому титанічному труді, який стоїть за оплесками глядачів. Вочевидь, музичний театр Бродвей на Мангеттені – така сама класика, як архітектура Френка Ллойда Райта.