У Мангеттені, на розі 72‑ї вулиці й Централ-Парк-Вест стоїть будинок із фасадом, знайомим мільйонам – навіть тим, хто ніколи не був у Нью-Йорку. The Dakota давно виросла з формату «елітного житла» й обросла такими культурними шарами, що іноді здається: за її вікнами мешкає дух міста. Що зробило цю локацію знаковою для музики, кіно й міських легенд – розбирався i-manhattan.com.
The Dakota: будинок, що випередив час
У 1880‑х на цій ділянці ще майже не було життя – ферми, болота й перспектива з видом на Центральний парк, який тоді здавався заміським ландшафтом. Саме тут забудовник Едвард Кларк (той самий, що заснував компанію Singer) вирішив поставити багатоквартирний дім для багатих. Ідея звучала як жарт: яка еліта житиме у квартирі, коли в місті ще повно окремих будинків?
Відповідь дала сама історія. The Dakota став однією з перших успішних спроб продати американській еліті стиль життя. Це сервіс, простір, статус і корисне сусідство. Архітектор Генрі Гарденберґ (який згодом спроєктує готель Plaza) створив будівлю, яка могла б стояти в Парижі, Відні чи Лейпцигу – з вежами, високими стелями, товстими стінами й внутрішнім двориком.
Кожні апартаменти – як окремий роман: індивідуальне планування, мармурові каміни, дубові підлоги. А ще – окремі ліфти для прислуги, кімнати для піаніно, віддалені спальні. Наче придумано для митців і відлюдників. Так The Dakota ще з 19 століття почала формувати репутацію дому для тих, кому тісно в типовості – і хто готовий платити за свою автономію.
До речі, є версія, що назву будівлі Кларк обрав через «віддаленість» – мовляв, це ж майже як території Дакоти, десь на краю світу. Як бачимо, подіяло.
Арена життя митців і мільйонерів
За свою 140‑річну історію The Dakota встигла стати клубом із власними правилами. Аби придбати тут апартаменти, треба пройти співбесіду з радою мешканців. Іноді здається, що потрапити у Венеціанське бієнале простіше.
Зіграло свою роль і те, що будинок з самого початку задумувався як житло «для своїх». Тут жили актори, диригенти, автори бестселерів, зірки театру й телебачення. У різний час двері «Дакоти» відкривались для Лорен Беколл, Леонарда Бернстайна, Джуді Ґарленд, і, звісно ж, для Джона Леннона з Йоко Оно.
Попри цей яскравий список, дім ніколи не перетворювався на «музей зірок». Його мешканці – це ті, хто вмів тримати дистанцію з публікою. І The Dakota цю дистанцію завжди захищала. Пресі відомі історії про те, як правління відмовляло знаменитостям, чиї медійні біографії здались їм «занадто гучними». Серед тих, кому не дали зелене світло – Мадонна, Мелані Ґріффіт, Біллі Айдол і навіть Алекс Родріґес.
У такому середовищі формується особливий мікроклімат: коли в одному під’їзді можуть зіштовхнутись композитор і лауреат «Оскара», а на загальних зборах обговорюють не тариф на опалення, а питання зміцнення репутації будинку. Це і є стиль The Dakota – своєрідний Мангеттен у мініатюрі, з його талантами та всіма суперечностями медійного іміджу.
8 грудня 1980 року: день, що змінив усе
Близько 22:50 8 грудня 1980 року Джон Леннон повертався додому разом із Йоко Оно. Перед аркою The Dakota на нього чекав Марк Девід Чепмен – фанат, який того ж дня просив автограф. Цього разу замість блокнота він витягнув пістолет. П’ять пострілів – і музична історія отримала удар, від якого ще довго не могла отямитись.
З того вечора The Dakota назавжди перестала бути лише привілейованою адресою. Вона стала місцем, де обірвалося одна з найвідоміших біографій 20 століття. У Нью-Йорку з’явилася нова територія пам’яті: у Центральному парку, навпроти входу до будинку, створили Strawberry Fields – меморіал на згадку про Леннона. Люди й досі зносять туди квіти, вінілові платівки, записки, а фанати щороку приходять сюди на 8 грудня.
The Dakota стала символом того, що встиг уособити Джон Леннон: віру в мистецтво та вразливість зірок, а також те, наскільки шкідливою буває чужа одержимість.
Але є й інший бік. Мешканці будинку десятиліттями намагаються жити звичним життям – попри фотокамери, паломництва туристів і фанатські флешмоби. У цьому теж парадокс The Dakota: будинок, який мріяв бути камерним, став однією з найпублічніших локацій Нью-Йорка.
Еталон у кіно, музиці й міських легендах
Зовні The Dakota схожа радше на старовинний європейський готель, ніж на типовий нью-йоркський житловий дім. Вежі, гострі арки, залізні балкони – усе це створює атмосферу, яку не змогли оминути режисери. Найвідоміший кінематографічний епізод – фільм «Дитина Розмарі» Романа Поланскі. Саме в The Dakota знімали будівлю, де відбуваються події стрічки, і після прем’єри в 1968‑му будинок остаточно закріпив за собою репутацію «зловісно-естетичної» локації.
Це місце живе в культурі ще й через мікросюжети – The Dakota згадують у піснях, романах, міських легендах. Кажуть, тут бачили привидів. Подейкують, що Леннон сам розповідав про дивні явища у квартирі. А ще ширяться чутки про потаємні кімнати, секретні ходи й знайдені листи. Частину з цього можна було б спокійно списати на нью-йоркський фольклор, якби не те, що ці історії регулярно оновлюються.
У цьому сенсі The Dakota працює як ідеальна культурна машина: вона надихає на нові наративи, не даючи остаточно з’ясувати – що тут вигадка, а що правда. Для міста, яке живе міфами, це найцінніша якість.
Сьогоднішнє життя за стінами «Дакоти»
Списки охочих оселитися в The Dakota ніколи не порожні. Та сам дім не поспішає нікого впускати. Тут досі діє система суворого відбору – кандидати подають резюме, проходять інтерв’ю. Розглядають усе: фінансовий стан, соціальну історію, навіть те, як потенційний мешканець поводиться в публічному полі. Усе це формує той самий закритий мікросвіт, з якого The Dakota черпає свою силу. Ось приклад.
У вітальні родини кінематографіста Алена Про – дерев’яний вітрильник, мапи на стінах, шафи з книжками до самої стелі й затишок «старого доброго Нью-Йорка». Це наче кадр із фільму про режисера, який на вихідних читає Монтеня, а не сценарії. Але за цими стінами, поки діти стрибають на дивані, мешканці серйозно сперечаються, чи варто приймати до будинку Мадонну або Антоніо Бандераса з Мелані Гріффіт. І вирішують відмовити, бо в «Дакоті» шукають тих, з ким буде приємно ділити ліфт.
Апартаменти у будинку – окрема економіка. Вартість може сягати десятків мільйонів доларів, і навіть за ці гроші вашу кандидатуру можуть не схвалити. Але якщо пощастило – отримаєте невидиму клубну картку: доступ до приватності, тиші, унікальної культурної спадщини.
Попри похилий вік, The Dakota виглядає доглянуто і майже незмінно. У цьому теж її особливість – поки навколо будують нові вежі зі скла та сталі, ця будівля стоїть, як впертий свідок старого Нью-Йорка. До речі, за даними місцевих рієлторів, тенденція така: після пандемії інтерес до історичних будівель виріс. Люди шукають місце з душею і з характером, а в цьому плані The Dakota – топ.
Місце, що пам’ятає
The Dakota – це культурна пам’ять у камені, де кожна деталь резонує з історією Нью-Йорка. З одного боку – фасад, за яким ховаються тиша, розкіш і винятковість. З іншого – тінь Джона Леннона, шепіт фанатських паломництв і відлуння фільмів, які назавжди вписали цей будинок у світовий культурний архів.
І хоча дім намагається жити «як усі», йому це навряд чи вдасться. Бо кожна новина про квартиру, виставлену на продаж, кожна стара світлина на Reddit, кожен блог про «примари в Дакоті» підживлюють його репутацію.
Погляньмо аналітично: The Dakota – цікавий приклад, як місце стає популярним не через піар чи бренд, а через збіг часу, місця й особистостей. Цю формулу не можна повторити навмисно. І саме це робить The Dakota унікальною, зокрема, для істориків культури та соціологів. Ще один приклад знакової для культури будівлі – Village Vanguard – підвал, де вже довгий час живе джаз.