Музей сучасного мистецтва в Мангеттені – будівля, біля якої найчастіше зупиняються ті, хто ще вчора вважав себе далеким від мистецтва. Тут на одному поверсі мирно співіснують Ван Гог, Воргол і відеоінсталяція з холодильником, що співає. А в скляному холі можна легко зустріти когось, хто пильно розглядає чорно-білу пляму розміром з рушник і стверджує: «Це – про війну». Музей сучасного мистецтва (або скорочено MoMA) диктує, що є актуальним мистецтвом, як його показувати, для кого і навіщо. Ця стаття на i-manhattan.com – спроба зрозуміти, як одна культурна інституція з 1020-х років досі формує уявлення про сучасну культуру. А ще – чому MoMA постійно змінюється та з ким сперечається.
Як починалась історія музею
Історія Музею сучасного мистецтва в Мангеттені починається досить нетипово: з жіночого клубу, Великої депресії та невеликого скандалу. У 1929 році троє нью-йоркських меценаток – Еббі Олдріч Рокфеллер, Ліллі Бліс і Мері Квінн Салліван – вирішили створити музей, який покаже те, що «нормальні музеї» ще не визнавали мистецтвом. Тоді американська публіка здебільшого захоплювалася класицизмом і портретами в позолочених рамах. А тут раптом – Пікассо, кубізм, сюрреалізм, новітня європейська авангардна школа.
Перші роки MoMA провів у тимчасових приміщеннях на П’ятій авеню. Та вже у 1939-му переїхав у власну будівлю на 53-й вулиці, де розмістився й досі. Архітектурно новий музей нагадував лабораторію – без зайвого декору, з великими скляними вітринами й гнучким внутрішнім простором. Його директор, молодий історик мистецтва Альфред Г. Бар-молодший, не приховував амбіцій: MoMA мав стати майданчиком для експерименту, де картина, фільм і меблі можуть стояти поряд.
Це й стало першим формальним «розривом шаблону». MoMA почав активно втручатись у те, що вважалося вартим уваги. Саме тут відбулись перші масштабні виставки Сезанна, Ван Гога, Гогена, а трохи пізніше – Джексона Поллока. Тобто ще до того, як ці імена стали «класикою», музей уже інтегрував їх у культурне поле США. І цим сильно вплинув на американський погляд на мистецтво – з європоцентричного на глобальний.
До речі, є версія (не безпідставна), що MoMA фактично придумав формат сучасного артмузею: зі змінними виставками, інтерактивом, кураторськими концепціями та свободою форми. А це вже досягнення.
Колекція MoMA
У MoMA довго не було гігантських залів із півсотнею полотен на метр, однак ідея завжди була присутня. Вона полягала в тому, що сучасне мистецтво не закінчується на живописі. Станом на зараз колекція музею налічує близько 200 тисяч робіт – це і живопис, і скульптура, і графіка, і кіно, і дизайн, і архітектура, і медіа, і те, що складно назвати одним словом.
Тут зібрані справжні культурні орієнтири: від «Зоряної ночі» Ван Гога до легендарної банки Campbell’s Soup Енді Воргола. Є плакати Баухауса, інсталяції Йоко Оно, фотографії Вокера Еванса, світлові об’єкти Дена Флавіна. Але головне – у MoMA немає спроб «втиснути» твори в хронологію чи жанри. Колекція живе й постійно змінюється – куратори переосмислюють її структуру, міняють акценти, додають нових авторів.
Цікаво, що значна частина фондів доступна онлайн. У відкритому цифровому архіві є понад 100 тисяч об’єктів, які можна досліджувати з будь-якої точки світу. До речі, MoMA одним із перших включив до колекції промисловий дизайн. У них є навіть оригінальний iPod, стілець-іконка Eames Lounge Chair, перші комп’ютерні шрифти й архітектурні макети модерністських міст. Так формується естетика епохи.
І от тут відзначимо цікаву тенденцію: зараз MoMA поступово звертає більше уваги на тих, кого раніше не помічав. Колекція дедалі частіше відкриває імена художників з Латинської Америки, Африки, Азії. Це зміщує фокус з традиційного західного мистецтва на глобальні історії. Це новий формат збирання візуальної культури, де вже немає єдиного центру.
MoMA як культурний і навчальний майданчик
MoMA завжди хотів стати чимось більшим, ніж музеєм – і, видається, йому це вдалося. У його структурі давно працює окрема освітня програма: лекції, воркшопи, дитячі заняття, онлайн-курси, кінопокази, тематичні тури. Вхід на багато з них безплатний – питання не в прибутку, а в залученні людей, які раніше вважали, що мистецтво – «не їхня тарілка».
Цікаво, що ще з 1930-х років при музеї існує бібліотека, яка спеціалізується суто на сучасному мистецтві. Це одне з найбільших профільних зібрань у світі: книжки, каталоги, журнали, архіви, знімки експозицій, навіть особисте листування художників. Тут працюють дослідники, критики, мистецтвознавці з усього світу – саме вони нерідко готують виставки, що потім з’являються в інших музеях планети.
MoMA також відомий своїм медіаархівом і кінотеатром. У ньому проходять ретроспективи класики й програми експериментального кіно, які не покажуть навіть на фестивалях. Є цілі блоки, присвячені анімації, відеоарту, інді-кінематографу з різних країн. Можна прийти подивитися короткометражку 1970-х або нове відео з Камеруну – і потрапити на розмову з режисером у холі.
А ще MoMA став тим самим музеєм, де навіть кав’ярня має сенс: там відбувається обмін ідеями, спостереження за тим, хто приходить сюди по натхнення чи нові сенси. Цей майданчик давно перетворився на місце, де формуються думки.
Кого Музей сучасного мистецтва не помічав і що тепер із цим робити
Попри статус культового музею, MoMA має й темні плями в історії. Найгучніше прозвучала історія 1984 року, коли група художниць влаштувала протест біля входу з банером «Where are the women artists?». Захід увійшов в історію як W.A.V.E. – Women Artists Visibility Event. Причина була проста: музей роками показував переважно чоловіків.
Критика щодо гендерної репрезентації поступово зростала. У центрі експозицій залишалися білі європейські й американські чоловіки, які давно стали брендами. Мистецтво жінок, кольорових митців, представників глобального Півдня – залишалося на периферії або з’являлося в окремих нішевих проєктах.
MoMA не ігнорував ці закиди повністю, але реагував повільно. Лише з 2000-х музей почав активніше переглядати свою політику. Нова стратегія включає розширення географії художників, переосмислення сталих наративів і пошук імен, які з різних причин не потрапили до «канону». Підхід став іншим – представити все розмаїття митців.
Тепер MoMA пробує відповідати не деклараціями, а справами. Наприклад, у 2019-му після великого оновлення музей відкрився з принципово інакшою експозицією: відразу кілька залів були присвячені жінкам-художницям, авторам з Африки й Азії, мистецтву Латинської Америки. Утім, питання залишаються – і MoMA все ще шукає баланс між ідеологією, авдиторією та якістю мистецтва.
Чому MoMA варто відвідати, навіть якщо мистецтво – це «не ваше»
Якщо при слові «музей» вам згадується тиша, білі стіни й підписи з мікроскопічним шрифтом – MoMA, швидше за все, зруйнує це уявлення. Тут не ходять по колу з аудіогідом, а сперечаються, знімають сторіс, фотографують себе на тлі «білого полотна», питаючи: «Це взагалі нормально?».
Сучасне мистецтво провокує роздуми. Один зал кидає в ступор кольором, інший – голосом із навушників, третій – макетом хмарочоса з глини. Тут можна натрапити на архітектурний план детройтського району, що так і не збудували, або на фотографію предмета, який виглядає як сміття, а виявляється архівним документом про цензуру.
Ще один плюс – атмосфера. MoMA буквально вписаний у ритм Мангеттена: з однієї сторони – бетон і бізнес-центри, з іншої – скульптурний сад із водоймою і лавками, де можна зависнути після перегляду. У музеї також працює чудовий книжковий магазин, де купують серйозні мистецькі видання й нішеві журнали.
І, зрештою, це просто гарне місце, щоб пересидіти дощ, зустріти друзів, випити каву з видом на інсталяцію або самих себе в дзеркалі. І MoMA – така сама архітектурна спадщина, як The Dakota чи Флетайрон.